Байда

радіти

Кінний спорт поїздів
довгих ніг їх віддалений стукіт
вік тримає в узді в аритмію зливаються звуки
невідомо чого з відчуттям що тобі невідоме
ти здімаєш чоло і за сонцем нові перегони
ще тривають ще будуть і будуть і будуть тривати
і планету з дощем і снігами будеш обертати
рік за оберт іде через темряву ночі летіти
дивний звичай людей притаманний допоки ми діти
і по тому іще святкувати дивитися в небо
на планеті з дощем коли краплі обтрушують квіти
святкувати життя кожен оберт
радіти радіти
Старик

а ти

Уже весна вертається а ти
не встиг піти за осінь і за зиму
як старший хось вертає з магазину
а ти би мав на вулицю втекти
і грати грати грати грати грати
із друзями своїми у дворі
як просто обирати дітворі
як просто їй про інше забувати
і дертися на гору на горі
ковтати сніг небесний
сніг лапатий
що знову пролітає ліхтарі
і падає на гірку і на хату
і на дуби кремезні і старі
на двірника і на його лопату
на тата що несе свою зарплату
на мати що сідає зашивати
якусь твою якусь нову діру
і ти що вмієш тільки забувати
і давній твій що ти забудеш друг
Старик

чудасія

Ночі у цьому місті
в цій ямі якої ім'я вже мало хто знає
місяць продовжує тіні і краєвиди
все непотрібне зникає зникає зникає
і будівництва нові крадуть в мене обрій
дзвін вантажівок
ночами співає бруківка
і запальничка підспівує повні хоробрій
тихо ідеш і гортає назад фотоплівка
сміх в підворотнях і грім саморобних каталок
з дошок старих ледве збитих
колеса підшипник
шибеник нею несеться завзято і вдало
в балці шипшина
стигне до осені і набуває червоних
перших ознак
поступово жовтіє жовтіє
так і зникає уся ця щемка і знайома
вся чудасія
Старик

небесам

Я незнаю більше звідки я і куди
ніби човен що винесли із води
наче човен у полі так ніби у полі човен
всі ідуть кудись і говорять мені іди
від дубів рудих до талих бруньок води
шлях кружляє степом а я на нім
ніби човен
непотрібний тут недоречний тут
сто доріг чужих до мети ведуть
а моя дорога для них ріка
на ній бакени блимають маякам
на ній смолять дно у старих човнів
течія на ній аби кожен плив
течією вниз чи у гору сам
і щоб спів дзвенів
небесам
Старик

тричі

що ми там любимо
або не любимо
хто нас урешті
про все це питатиме
вітер гудить в димарях
поміж грубами
гілки за вікнами гратами
ніч що помножена
на ніч щомісяця
день що розділено
навпіл турботами
що ми там хочемо
або не хочемо
потайки йотами квотами
все замовкає
і стрілка годинника
рухається від опівночі
тричі прокинешся
як від будильника
і посміхаєшся тричі
ТВ

детали

дорогая имеем ли мы значение
не имеют смысла узлы разговоров
ты идешь на веслах против течения
валуны огибая движеньем проворным
иногда на язык не просится слово
даже сплюнуть наземь и то не хочется
перекрестки пусты и курьеры глово
доставляют персональное одиночество
в неуклюжих ящиках легковесных
что хранят тепло печи ресторана
я иду ощущая огрехи подвески
в полночную тяготу полупьяным
прохожу переулками что частично
перекрыты заборами от приезжих
вы писать с большой и приветы лично
силуэт сознания все же брезжит
в тех кто матом в лоб отвечает резко
и на место кажет угрюмым оркам
у кого за пазухой не стамеска
у кого дыхание резче хлорки
и глазами в темень в которой светит
указующий перст мусорских конюшен
на сто два звони и тебе ответят
потерпевший здесь никому не нужен
как ненужен ныне и нападавший
как ненужен крест на груди нательный
как ненужен выживший верный павший
в темноте сей мартовской запредельной
в темноте глухой где орут котами
и ветра и люди и вой сирены
самурай ложится на край татами
и от локтя вниз раскрывает вены
я не долго здесь в этот раз пробуду
у меня немного с собой деталей
чтобы из котельной достроить чудо
чтобы из уборной построить чудо
ни к чему другому мне их не дали
Старик

У хлопчика

У хлопчика зима
несеться і дзвенить
легка його сурма
і лікоть не саднить
і збиті кулаки
і шрами від образ
усе що робить час
стирається об лід
на швидкості з гори
коли дитячий рід
відштовхується від
Старик

хто ця жінка

хто ця жінка тобі
що чужою ніколи не буде
сотня слів на губі
застигає і повняться груди
цілим вдихом про неї
а далі затримує подих
і повітря стогїть
у легенях так ніби у воду
впав спиною за борт
і повітря іде бульбашками
і ні слова тобі не сказати
бо лише книжками
нести далі цей гріх
прадавню одвічну спокуту
сотня слів на губі
наче випита щойно отрута
від якої саднить
і захоплює подих одразу
тихим словом одним
наче стисненим зрідженим газом
ти вітаєш її
серед вулиці серед сторіччя
і течуть ручаї
коли злива вмиває узбіччя
передпліччя в воді
її очі сміються веселі
ось дощі молоді
і ті двоє під дахом оселі
православного храму
і мокрого літнього парку
хто ця жінка ось там
ось тоді
Старик

чорне зерня весни

Чорне зерня весни
Бог засіяв над головою
карканням голосним розмовляє воно із тобою
і коли вранці темрява незворотньо стає голубою
чи то ковдрою чи то простирадлом
коли місяць як серп ше гарячий
на ковадло лягає
коли він її роздягає коли промовляє
щось про скроні її щось про вилиці і про очі
коли дихання годі ховати і серце тріпоче
коли всі заклинання твої проти цього безсилі
коли ви як прадавні птахи довгоногі безкрилі
що здійнятися в небо вже мають удвох до світанку
і одну із усіх не порушують обіцянку
не літати у небо а падати разом у ліжко
і польоту усмішка на ранок
небесна усмішка
Байда

бити

Просто відстані пристані
зупинки громадського транспорту
перелистуй усе це
проскролюй простромлюй очима
простота мого імені
і складність твого промовляння
обертатиме обрій
ковтатиме поцілунки
вивертатиме зорі
з підкладки котонових шмоток
із жакету з вельвету
вийматиме слово розлука
що вельвет швидко вип'є
а літери зникнуть у складках
ось плаский легкий човник
підпертий кормою до кладки
а на ньому рибалка
настромлений ніби на палю
навесні на підпалі
впіймають у листі сухому
аби спокій нам снився обом
добру тисячу років
і птахи білобокі
на дерева сядуть верхівку
чорні плями на стовбурі
так контрастують із небом
і на відстані джебу
від тебе потрібна людина
а ти бити
не можеш